Іван Васильович змінює професію

Ікра заморська? Ні, наша рідна, вітчизняна.

Пригадую як в глибокому дитинстві мене запитали: «Хто у тебе улюблений актор?», я без роздумів відповів: «Євгеній Леонов!». Ніяких Арнольдів Шварценеггерів і Джекі Чанів, хоч і дивився піратські відеокасети з гугнявим перекладом з їх участю. Другим же питанням було: «А який улюблений фільм?» і знову ж таки без запинки карбував: «Іван Васильович змінює професію!». Хай і не грав там Євгеній Леонов, але цей фільм я готовий був переглядати (та і зараз нічого не змінилося) хоч мільйони разів, кожного разу від душі сміючись над вже до мілісекунди відомими фрагментами, епізодами, фразами і діалогами. Фільм, який увійшов до історії і за це низький уклін всім, хто взяв участь в ньому. «Іван Васильович змінює професію» – це наше надбання, велике і неперевершене.

Коли вже подорослішав і навчився читати не тільки «Мурзілку» (хтось пам'ятає цей чудовий журнал?), то приохотився до прози Михайла Булгакова по декілька разів перечитуючи «Майстра і Маргариту» в рік. І тут, коли в черговий раз душа захотіла пісні і літа, почав дивитися «Івана Васильовича», то був вражений: виявляється, що фільм знятий по мотивах п'єси видатного літератора! Дивним для мене було і те, що Булгаков був забороненим письменником з його білогвардійськими поглядами. Але я не знаю як переконував чиновників наш великий Леонід Гайдай, але честь йому і хвала, що з п'єси він створив справжнє творіння комедійного мистецтва в кінематографі. Ось дивишся цю стрічку і смієшся, а в очах ні-ні і проглянется грустинка – такого кіно більше не знімають. Зараз всім важливий прокат, мильні опери забивають ефір, а тоді все знімалося від душі і для серця глядача. Низький за це уклін.

Я реготав, коли з незабутньою фізіономією Іван Васильович Бунша, що опинився на троні Івана Грізного, з розмаху штовхнув по нозі злодія Жоржа Мілославського і заволав: «Во-о-он!». Пройшов деякий час і гикавку від сміху у мене викликала сцена, коли знову ж таки Іван Васильович Бунша не стрибав з криши, а почав злазити з неї, тоді як переслідуючі його і Мілославського солдати стрибнули. Це ж прекрасні спогади, захочеш повторити їх трюки, то зробиш це не замислюючись, тому що вивчені ці сцени від корки до корки. І в обох сценах на першому плані дві могутні фігури радянського кінематографа: Юрій Яковлєв і Леонід Куравльов, мастодонти і великі актори. Морочливий Куравльов і курйозний Яковлєв в образі Бунши додали картині стільки динаміки, що фільм ні на секунду не зупиняється, в нім немає ні миті «непотрібності», все гранично чисто і досконально відполіровано.

Юрій Яковлєв, що зіграв Буншу, з нашого часу і Івана Грізного з минулого, і Леонід Куравльов вишли на перший план, це безперечно. А ось незабутній Шурік, якого грав Олександр Дем’яненко, опинився на другому. У Дем’яненко були свої на те причини – він переживав, що до нього прилипнуло назавжди «Шурік» і в нових образах його ніхто не бачить, тому і захотів, щоб його вже показали не студентом і не блондином, а розумним і чорноволосим інженером і відкривачем. Не було і могутньої трійки Моргунов-Нікулін-Віцин. Але все з лишком перекрили ті ж Яковлєв і Куравльов, що створили чудовий тандем, а ще верткий диякон Феофан у виконанні Савелія Крамарова і блискуча фактурна мадам Гріцацуєва (це з іншого кіно) – самовпевнена дружина Бунши, зіграна Наталією Крачковською (торкаюся губами до тильної сторони її долоні). А ще цей фільм славний музичністю і пісні «Маруся» і «Раптом як в казці» – це незабутні шедеври, що блискуче виконані і увійшли до непорушних каталогів кращих пісень в кіно.

Можна довго говорити і захоплюватися цим фільмом. Але буде досить сказати – це шедевр і наша класика, хто підніме на неї руку, то її ж і відсічуть разом з головою.

Більше інформації на http://like-films.ucoz.com